Наукові статті Євгена Шевальова

З різних джерел відомо про 79 наукових статей Євгена Шевальова. У це число входять як видані праці, так і ті, що зберігаються вигляді машинописів в музеї Одеської психіатричної лікарні №1 або в архіві Володимира Мамчича.  Разом з публіцистичними, дискусійними матеріалами та передмовами до книг інших авторів укладена нами Систематизована бібліографія Євгена Шевальова містить 99 пунктів.

На нашому сайті опубліковано 26 наукові праці Євгена Шевальова. З них 22 публікуються онлайн вперше.

 

Деякі роботи збереглися у вигляді авторефератів:

 

Окрім того,  уявлення про науковий вклад Євгена Шевальова дає розлога рецензія  М. Іванова та Д. Федотова «О роли Е.А. Шевалева в развитии основных проблем общей психопатологии», підготовлена у 1963 році. Вона містить огляд 23 робіт автора. Серед них 12 статей, яких на сайті немає.

Також у вигляді уривка збереглася стаття Євгена Шевальова «Основные клинические варианты изменений личности при психических неврозах»  (дата невідома).

 

НАУКОВА СПАДЩИНА ЄВГЕНА ШЕВАЛЬОВА

 

ЗМІСТ: 

І. Наукова спадщина Євгена Шевальова в оцінках нащадків

ІІ. Етапи наукової діяльності Євгена Шевальова

ІІІ. Характер наукових джерел Шевальова

 

І. Наукова спадщина Євгена Шевальова в оцінках нащадків

Євгену Шевальову не пощастило в плані визнання його наукових заслуг. Значна частина робіт вченого залишилася без публікації. Інші виявилися розпорошеними у десятках номерів різних професійних видань. Зрештою, як показало подальше вивчення спадщини Шевальова, багато з його гіпотез та висновків випереджали свою епоху, а тому не завжди могли бути адекватно оцінені сучасниками.

Шевальов був провінціалом і лишався осторонь боротьби за вплив у наукових колах. Відповідно, не було мови про видання зібрань його праць з психопатології. Усе це не сприяло збереженню пам’яті про вченого. Кожне нове покоління психіатрів знов відкривало для себе Шевальова, але після кількох років інтересу пам’ять про нього знову стиралася. До того ж, в Одесі не має ні пам’ятної дошки, ні вулиці Шевальова, а пропозицію про найменування в його честь Одеської психіатричної лікарні №1 було відхилено ще у 1978 році.

Євген Шевальов активно публікував свої роботи протягом 1920-30-х років. Не менше статей «писалися в ящик» і не були опубліковані через політичну ситуацію, війну, повоєнні труднощі. Вже у 1963 році московські дослідники Дмитро Федотов та Микола Іванов пишуть огляд 23 наукових праць Шевальова, включно з невиданими. Вони не скупляться на характеристики. Шість робіт, на думку рецензентів, випередили свій час,  чотири роботи названі актуальними і ще одна «виключно близькою нашому часу». Решта статей позначені як «вкрай цікаві», «оригінальні» і такі, що містять «витончений аналіз» (детальніше – у передмові до рецензії).

«Как жаль, что все эти задачи, столь четко намеченные Шевалевым, остались неизвестными до настоящего времени. Какой бы интересный и существенно важный ряд исследований они могли бы вызвать, если бы своевременно были бы опубликованы», – відзначають рецензенти відносно статті «Кожа и психика».

Невідомо, чи була опублікована власне рецензія, чи так і лишилася у вигляді машинопису у родинному архіві Шевальових.

У 1978 році з нагоди 100-ліття батька Андрій Шевальов передає чернетки наукових статей Євгена Олександровича до музею Одеської психіатричної лікарні №1. Для їх вивчення і обговорення з грудня 1978 по березень 1983 року збирається сім наукових конференцій. У 1985 році Одеська наукова бібліотека ім. М. Горького видає окремий бібліографічний показчик «Евгений Александрович Шевалев». У ньому повідомляється:

«Как показало широкое обсуждение этих работ, они представляют очень ценный  в научном и практическом отношении раздел научного наследия Е. А. Шевалева».

Наступний сплеск інтересу припав на 1999-2002 роки: кафедра психіатрії Одеського медінституту організовує «Шевальовські читання», дві роботи Шевальова публікуються у «Віснику психічного здоров`я (№1-2 за 2001 і №1-2 за 2002 роки). Далі знов тиша.

Сьогодні про Шевальова-вченого відомо ще менше, ніж про Шевальова-Праведника. Плин часу зміщує актуальності, досягнення та ілюзії психіатрії. Все важче роздивитися у Шевальові того, ким він був для свого часу – а саме людину, чиї відкриття випередили епоху.

Слід зазначити, що наукове піонерство Євгена Шевальова засновувалося на його світогляді, який значно ближчий вже нашій епосі. Шевальов жив і творив на піку модерну, в період тріумфу машин, механізації життя, механістичності психіки, уніфікації, стандартизації і заразом відкидання усього «зайвого».

«Зайвим» був сам Євген Олександрович з його акцентом на індивідуальне, екзистенційне та ірраціонально-творче. Саме це і дозволило йому бачити те, чого не бачили колеги – розумні, професійні та працелюбні люди своєї епохи.

 

ІІ. Етапи наукової діяльності Євгена Шевальова

У дослідницькій діяльності Євгена Шевальова можна виокремити кілька етапів.

Перший етап. Протягом 10 років після захисту докторської дисертації увагу науковця привертали головно фізіологічні зміни в організмі, спричинені психіатричними хворобами. Статті та доповіді Шевальова у цей час присвячені міоклоніям, формам паралічу та знерухомленості, взємовпливу психіки, наднирників та щитовидної залози.

Більшість матеріалів були підготовлені у 1913-1917 роках, тоді як на 1918-1922 – роки тривог, криз та нестабільності, – припадає пауза.

Другий етап у науковій діяльності Євгена Шевальова пов’язаний із організацією ним Наукових зібрань, згодом перетворених на Наукове товариство ім. Бехтерєва (1923-1932).

В межах цього періоду вчений працював за чотирма напрямами:

– Рефлексологічні дослідження;

– Огляди робіт класиків російської та світової психіатрії – Лазурського, Бехтерєва, Майєра, Крепеліна, Шарко, Россолімо, Сеченова;

– Роботи, пов’язані з діяльністю Шевальова як заввідділом для невротиків Лермонтовського курорту. Це роботи про особливості та терапію сучасних неврозів, про порушення сну у невротиків;

– Оригінальні роботи, для яких характерний «політ філософської думки». Найбільш відома стаття цього періоду – «О паралогическом мышлении».

Також на цей період припадає зацікавленість Євгена Шевальова психоаналізом. Він проводить рефлексологічне дослідження на базі асоціативного експерименту Юнга, а також пише передмову до видання Фройда «Дотепність та її відношення до несвідомого». Вплив психоаналізу відчувається і в пізнішій статті «О запоздалой реактивности» (1934), опублікованій вже тоді, коли цей напрям в СРСР знаходився на півлегальному положенні.

Третій період знаходиться між двома «паузами», що припадають на 1932/33 та 1935/36 рік. Тут з’являються «реформаторські» роботи, спрямування на поліпшення функціонування психіатрії в цілому. Зокрема, Євген Шевальов публікує статті про викладання психіатрії, про вади системи трудової терапії неврозів. Знаковою роботою стала «Классификация неврозов».

Четвертий період охоплює 1936-1940 роки. Для нього характерна низка досліджень з проблем маячіння, а також шизофренії. Примітно, що інтерес Шевальова до цих феноменів (таких поширених у практиці лікаря-психіатра) припав на період нездорової суспільно-політичної атмосфери в СРСР.

Не виключено, що тематика публікацій Євгена Шевальова змінилася під впливом розгрому педологічної школи, арешту психіатра гуманістичного спрямування Миколи Бруханського та тому подібних подій. Зі спогадів сина Андрія відомо, що у цей час вони з батьком крадькома спалювали соціалістичну літературу, яка щойно підпала в СРСР під заборону. Отже, Шевальов намагався не ризикувати.

П’ятий період є найбільш продуктивним і водночас найбільш загадковим. На 1940-1941 роки припадає низка дуже грунтовних і великих за обсягом робіт різної тематики, значна частина з яких так і не була опублікована.

Тут можна виділити полемічні (спрямовані на зміну усталених практик) роботи про фізіологічну та психопатологічну інтерпретацію даних обслідувань, фундаментальні статті «Кожа и психика», «О фиксации патопсихических образований», «О реакции короткого замыкания».

Надзвичайна продуктивність Шевальова у передвоєнні роки може пояснюватися тим, що частина робіт або заготовки для них могли бути написані у попередні роки, проте чекали слушної нагоди. Відомо, що перед самою війною багатьом радянським інтелігентам здавалося, ніби суспільно-політичне становище в СРСР стабілізувалося.

Шостий період, що охоплює 1941-1946 роки, також є спірним. Достеменно відомо, що вже після деокупації Одеси Євген Шевальов опублікував статтю «К вопросу о контузионном нервно-психическом расстройстве в военное время», а також підготував розлогий нарис «О роли морального фактора в психических заболеваниях».

Невідомо, чи продовжував він дослідницьку роботу в часи окупації, коли у нього, нарешті, з’явилося більше вільного часу. Втім, по його смерті залишилося близько двох десятків неопублікованих робіт, які важко датувати. Це може свідчити про те, що навіть у найбільш продуктивні періоди своєї роботи Євген Шевальов значну або й більшу частину матеріалів писав «у стіл».

 

ІІI. Характер джерел Шевальова-вченого

Знавець європейських мов, Євген Шевальов активно використовував розробки німецьких та французьких, меншою мірою англійських, американських та італійських психіатрів. Втім, знання мов – особливо німецької, – було доволі звичайним для топових радянських психіатрів 1920-30-х років. Багато з них до 1917 року закінчили європейські університети.

У 23 опрацьованих нами наукові роботи Євгена Шевальова містяться 765 посилань на роботи 255 різних вчених (175 західних і 80 радянсько-російських). Сюди входять як цитати, так прості згадки, без зазначення роботи. Доволі часто Шевальов посилається загалом на «німецьких» або «французьких» психіатрів.

Найбільш цитованими, відповідно до кількості згадок вченими-психіатрами, психологами та медиками в роботах Євгена Шевальова є:

Ернст Кречмер (1888-1964) – 39 згадок;

Карл Ясперс (1883-1969) – 34;

Ейген Блейлер (1857-1939) – 33;

Василь Гіляровський (1875-1959) – 27;

Іван Павлов (1849-1936) – 25;

Жан Піаже (1896-1980) – 20;

Еміль Крепелін (1856-1926) – 20;

Петро Ганнушкін (1875-1933) – 18;

Едуард Клапаред (1873-1940) – 18;

Володимир Бехтерєв (1857-1927) – 17;

Вільгельм Майєр-Грос (1889-1961) – 14;

Михайло Аствацатуров (1878-1936) – 12.

На цих дослідників припадає 36% всіх посилань Шевальова. Цікаво, що серед співвітчизників він надавав перевагу покійним класикам. Своїх найбільш титулованих в СРСР колег, окрім Ганнушкіна, він згадує доволі рідко: на Анатолія Іванова-Смоленського і Михайла Гуревича виявлено по 6 посилань,  на Віктора Осипова та Константина Бикова – по 4.

При цьому сучасних йому західних авторів Шевальов цитує постійно. Окрім вже вказаних всесвітньо відомих вчених, зустрічаємо посилання на Груле і Жане (по 8), Берце (7), Оппенхайма і Майєра (по 6), Шильдера і Шнайдера (по 5), Гольдштейна, Клейста, Лешлі, Ланге, Мюллера,  Кронфельда та Оппеля (4).

Виглядає так, що європейські автори в цілому видавалися Шевальову більш актуальними та корисними, а до трудів співвітчизників він частіше звертався для того, щоб викласти якісь добре доведені і несуперечливі речі.

Окрім вчених, Євген Шевальов іноді ілюстрував свої роботи творами письменників, філософів та митців, а також цитатами політиків. У аналізованих нами текстах знайдено 57 таких згадок та посилань. Найбільше – на Лева Толстого (8), Федора Достоєвського (6), Антона Чехова (5) та Фридріха Ніцше (3). Загалом ми бачимо, що російська література була для Шевальова-психопатолога безцінним джерелом спостережень та прикладів.

Леніна вчений примудряється цитувати лише двічі, Сталіна і Маркса  –  по разу.

Також у своїх наукових працях Євген Шевальов згадує Біблію, Аміеля, Гельдерліна, Гете, Гончарова, Декарта, Короленко, Мольєра, Некрасова, Ремарка, Руссо, Стріндберга, Мати Терезу, Цвейга, Шекспіра, Шопенгауера, а також художників Брюсова, Ван Гога, Вересаєва, Врубеля, Федотова і Чюрленіса.

Примітно, що поряд із такою «інтеграцією творчості в науку» , Євген Шевальов майже не задує про колег-клініцистів у своїх філософських роботах.