Згідно з бібліографічних списків Євгена Шевальова, дослідження було опубліковане у збірці «Праці Одеської науково-дослідчої катедри педагогіки» за 1929 рік у розділі секції рефлексології та педології. Стаття збереглася у сімейному архіві Шевальових у вигляді скріпленого зошита – надісланих авторові друкарських відбитків або ж вирізаних сторінок.
Дослідження цікаве з огляду на бажання Євгена Шевальова поєднати методи психоаналізу та рефлексології, вимірюючи швидкість реакцій піддослідних у ході асоціативного експерименту Карла Густава Юнга. Світоглядно це була також спроба знайти точки дотику між, з одного боку, психологією Заходу, яка відчула на собі значний вплив теорій Зигмунда Фрейда, його соратників та опонентів, а з іншого боку – радянської школи, яка сповідувала фізіологічний підхід і орієнтувалася на відкриття Івана Павлова. Зрештою, вже в 1930-і роки психоаналіз в СРСР був визнаний спекулятивним методом і опинився у напівлегальному становищі.
Особливістю статті є те, що вона надрукована українською мовою («скрипниківка»). Достеменно невідомо, чи Шевальов писав текст власноруч, чи попросив когось про переклад. У звіті «Украинизация Одесского Медицинского Института» за 1927 рік ім’я Євгена Олександровича не фігурує ні серед тих, хто не може викладати українською мовою, ні серед тих, хто попросив про відтермінування задля її вивчення.
Таким чином, можна припустити, що Євген Шевальов не лише розумів, а й міг використовувати українську у своїй роботі лектора та лікаря.
ПРО ВПЛИВ ПРОЦЕСІВ ІНДУКЦІЇ НА ТЕЧІЮ ТА ХАРАКТЕР АСОЦІЯТИВНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ
Питання про перехід від звичайних сполучальних процесів вищої нервової діяльности до складніших, а також взаємовідношення поміж ними уявляється, як одно з найважливіших і разом з тим найменше висвітлених питань сучасної рефлексології.
Вистежити ввесь порядок поступового нашарування сполучальних рефлексів один на одного, утворення складних синтетичних зв’язків із найелементарніших та все моменти їхніх взаємовідносин, є теперешнього часу чорговим завданням у справі вівчання вищої нервової діяльности так тварини, як і людини.
Процеси цього поступового ускладнення та взаємодіяння безпосередньо залежать від стану індуктивного апарату, що він є різний в окремих індивідів і неможна ці процеси розглядати поза явищами індукції.
Відомо, що ПАВЛОВ за прикладом ГЕРІНГА та ШЕРІНГТОНА, виходячи з розгляду механізму праці великих півкуль мозку, як явищ зворушення й гальмування, називає індукцією зворушуючий вплив одного процесу на другий.
За ПАВЛОВИМ, цей вплив буває звичайно взаємним: процес зворушення тягне за собою зміцнене гальмування, й навпаки, оце гальмування – зміцнене зворушення. ПАВЛОВ називає перше – індукція негативна, а друга – індукція позитивна. ПАВЛОВ і його школа надають останніми часами дуже великого значіння індукції, бо ці явища на їхню думку з’ясовують найкраще саме ті випадки виявлень вищої нервової діяльности, що їх до цього часу розглядалось, ніби то явища випадкової властивости, «що ламають правильний, суворо поступовий рух нервових процесів» (Павлов).
Явища іррадіювання та концентрації нервових процесів у корі великих півкуль, а також і явища взаємної індукції цих процесів «дійсно, як це ясно за розумінням справи, повинні збігатися разом, комбінуватися, взаємодіяти»; «комбінування явищ іррадіювання і концентрації нервових процесів із явищами їх взаємної індукції являє собою дуже складний процес, що на його цілковите знання доводиться ще довгий час чекати» (Павлов). Певна річ, що цим індуктивним процесам треба уділити однакову увагу незалежно від того, чи додержуватимемось ми рефлексологічного погляду, розглядаючи вищу нервову діяльність, як складне сполучення рефлекторних процесів, що пристосовують наймудріше організм до його зовнішнього оточення, чи виходитимемо з психологічних думок, вивчаючи поступовий перехід від звичайніших феноменів психічного життя до складніших, або взагалі вплив один на одного.
В цьому розумінні треба визнати, що сучасна тестова психологія, хоч і має велике значіння, так теоретичне, як і практичне, намагаючись оцінити ті чи інші психічні функції, зосереджує свою увагу здебільшого на СТАТИЧНИХ моментах нашого психічного життя. Коли ж до цього іноді ставиться за завдання виявити динаміку тих чи інших процесів, це найчастіше робиться якось відокремлено, не обраховуючи впливу, що його звичайно має один процес на другий, якщо вони наступають один за одним безпосередньо.
Проте, найістотнішим і найхарактеристичнішим у житті того чи іншого індивіда є не тільки обсяг його психічних функцій та їхня кореляція, але й рухливість його індуктивних процесів, їхні характеристичні властивості, інакше кажучи, гнучкість його психічного апарату. Найбільше важливим моментом з’являється момент перемикання зв’язків у індивіда, виявлення діяльности його мізкового комутатора. На думку ШТЕРНА, талановитість є здатність пристосуватися до оточення. Таким чином, в означенні талановитості цей динамізм, виключно сполучений із процесом індукції, відограє найістотнішу ролю, як видко з означення ШТЕРНА. ЛЕНЦ каже: «досконалість людини залежить від здібности її нервової системи урівноважувати процеси збудження й гальмування. «Поруч швидкого утворення нових замикань, здорова людина володіє досконалим гальмовим апаратом, який негайно рухає слідом за всяким зворушенням і забезпечує аналізу збуджень та пристосування до змін зовнішнього оточення. Лише за умовою постійного урівноваження збудження гальмуванням та навпаки, є можливими вищі суперрефлекси, що складають механізм вищих моральних, інтелектуальних та естетичних актів».
Як відомо, у тісному зв’язку з наукою про індукцію знаходиться наука про домінанту, що її розробляють УХТОМСЬКИЙ та його школа; покликаючися на твори МАГНУСА, які торкаються обсягу тонічних інервацій, УХТОМСЬКИЙ вважає за виявлення домінанти, перекинутої в даний момент на певні центри, ту «готовність» до певної ж реакції чи «тенденцію» до реакції, що її часто розв’язується з приводу індиферентних збуджень.
На думку ІВАНОВА-СМОЛЕНСЬКОГО, «в залежності від сили чи кволости індукції, від взаємовідносин коркового збудження і гальмування знаходиться або біологічно доцільне використання «домінуючого збудження», або виявлення недостатньої пристосованости».
Таким чином, щоби правильно міркувати про індивіда нам часто буває важливим не абсолютне здійснення чи нездійснення індивідом тих, або інших завдань, і навіть не відповідне їх виконання чи невинокання, а головне, гнучкість властивого йому індуктивного апарату. Ця гнучкість обумовлює рівнодійну, що її утворюють взаємовідносини поміж властивостями вищої нервової діяльности даного індивіда та вагою тих завдань, яких від нього вимагає оточення. В цьому розумінні, коли б ми завжди мали змогу обраховувати цю гнучкість, легко могло б трапитися, що за цілковитою одноманітністю підсумків даної тестової спроби, наша їх оцінка були би неоднакова.
Сучасна фізіологія найупевніше доводе нам, що всі процеси діяльности центральної нервової системи підлягають законам збудження та гальмування та з ними сполученим явищам індукції й домінанти.
Коли безперервний процес психічної діяльности, цей Джемсовський «потік свідомости», що ми його суб’єктивно переживаємо, уявляється нам, за фізіологічним його розглядом, нібито як безперервна зміна процесів збудження й гальмування, ми, природньо, повинні розцінювати кодне окреме виявлення нервово-психічного життя не лише само із себе, але в залежності від того, яке місце в цій зміні явищ збудження й гальмування воно займає. Тут в цьому обсязі Gestalltpsychologie – cуцільний підхід до вівчення процесів психічного життя людини, – стикається щільно й зливається з Gestalltphysiologie – суцільним вівченням його функцій, коли тільки буде дозволено користуватися з подібної термінології. А що подібна термінологія є цілком законна, за найкращий тому доказ є ті фізіологічні дані про сумарну діяльність усієї центральної нервової системи, протилежно науці вокалістів, що вони є домінуючі в сучасній нервовій фізіології.
Завданням нашого досвіду з’явилося порівняння деяких простих сполучальних процесів до складніших, щоби виявити взаємовідносини й зв’язок між ними. З цим наміром ми зробити іспити студентам (кількістю п’ятдесят осіб), які недавно вступили до Одеського Медичного Інституту. Іспит торкався мовних рефлексів обслідуваних, до того ж з самого початку переводився в чотирьох головних напрямках. Насамперед ми кожному із обслідуваних пропонували ту саму низку, складену із 60-ти слів- побудників, з якої ми користувалися звичайно в асоціятивному експерименті за ЮНГОМ. Пропонуючи означені слова-побудники, ми, згідно зі звичайною методикою, просили обслідуваних, відповідаючи на ті слова, висловлювати, яко мога швидче, перше слово, що припадає їм на думку. Другий іспит уявляв собою звичайну спробу репродукції. Протягом третього іспиту обслідуваний на ті ж самі слова-побудники повинен був відповідати, яко мога швидче словом не випадковим, а таким, що має який-небудь унутрішній зв’язок зі словом-побудником.
Нарешті, за четвертим іспитом обслідуваний повинен був придивляючися до тих же слів-побудників, дати, яко мога швидче, означення показаного йому слова-побудника.
Часові інтервали між поодинокими видами іспитів завжди були тотожні. Протяг часу між показом слова-побудника й відповідною реакцією помічався секундоміром.
Таким чином, з рефлексологічного погляду підчас такого експерименту здійснювався процес утворення сполучальних зв’язків, різних щодо їх складности, обумовлених вищою сінтетичною та аналітичною діяльністю; а з погляду психологічного тут був перехід від асоціяцій менше детермінованих через асоціяції більше детерміновані до процесів судження.
З вищенаведеної методики видко, що ми підчас своїх іспитів мали справу з різними що до складности процесами, проте обумовленими тотожніми побудниками. Таким чином, за підставу нашого досвіду було покладено асоціативний експеримент.
Торкаючися асоціятивного експерименту, ми повинні завважати, що й асоціятивний експеримент до цього часу розглядається, як дещо статичне; це ж по суті зовсім не відповідає дійсності.
Користуючися з асоціативного експерименту, ми добре розуміли і обраховували всі ті заперечення, які цього часу можна зробити асоціативному експериментові, як методі, що в такій, чи іншій мірі, претендує, щоби сприяти характеристиці психологічних властивостей даного індивіда. Всі ці заперечення, вказівки надмірної неприродности та роблености самого експерименту не зменшують, звичайно, величезного, так теоретичного, як і практичного, значення асоціативного експерименту, особливу в зв’язку з виявленням комплексних реакцій, на що таку увагу звернула психо-аналітична школа.
Психо-аналіз у свойому підході до асоціативного експерименту лише загострив ролю емоціонального чинника в псіхичному житті людини, що завдяки їй, наша потайна загальмована емоціональність, яка, здавалося, за звичайних індиферентних умов зовсім не впливає на зміст нашої формальної свідомости лише місцями, проривами, у формі нібито вулканічних вибухів. Для цього потрібні надзвичайно міцні побудники, які розгальмовують це потайне збудження і викликають таким чином емоціональний вибух. За таких побудників стають комплексні слова й думки, слова-симболи, що їх зв’язок із відомими емоціями є особливо міцний, цілком подібний символічним діям (рухам рук, зміні голосу і таке інше), які у тварин через умовно рефлекторні зв’язки, викликають до життя відповідні емоції.
Проте, не треба уявляти собі цю емоційність як дещо цілком вільне, самостійне, здатне впливати на всі виявлення психічного життя, але само собою не від чого не залежне. В дійсності ми повинні визнати, що й ця емоціональність, яку виявляється підчас асоціативного експерименту, є лише одно з виявлень основних законів збудження й гальмування, а також явищ індукції, домінанти та інших, що з них виходять. З цього погляду треба розцінювати всі виявлення нашого емоціонального життя так само й усі інші виявлення нашої психічної діяльности; зокрема й ті процеси асоціативних сполучень, які викликаються штучно і з яких ми користуємося в асоціативному експерименті. Насамперед треба зауважити, що до асоціативного експерименту повинно встановити цілковитий підхід. Лише виходячи з погляду на цей експеримент, як на цілокупний процес, хоч навіть штучний, якого окремі ланки є злютовані між собою єдністю індукції – зміни гальмування збудженням та навпаки – можна скласти правильну уяву про наслідки, що їх одержано шляхом цього експерименту.
Таким чином, тут у цій галузі дані фізіології й дані психології найщільніше стикаються між собою: не уявляючи собі комплекса, неможна зрозуміти не лише змісту деяких асоціативних сполучень, але й зміни реактивного часу, що настає раптом у зв’язку з ними; а не знаючи фізіологічних законів зміни збудження й гальмування, явищ індукції й домінанти, не можна зрозуміти різноманітної зміни подовжень та вкорочувать часових інтервалів, що її з кожного експерименту відзначається; неможна обрахувати здібности даної особи до індукції, від якої, безсумнівно, залежить і засіб реагування індивіда на комплексні побудники.
Спочатку здавалося б, що через подовження інтервалів між поодинокими словами-побудниками можна усунути вплив індукції в асоціативному експерименті. Проте, питання, чи довгий час тягнеться індукуючи дія, розв’язується, за ПАВЛОВИМ, різно, бо цей строк уявляється, як дуже хиткий. Павлов каже: «В деяких випадках індукція тягнулася дуже довго». А далі він додає: «Де саме міститься грунт цих вагань с наших досвідів – не досить вияснено».
Ця забарність індукції стає ще очевиднішою, коли взяти на увагу, що домінантність того чи іншого збудження може тягнутися дуже довгочасно, впливаючи на характер усіх наступних переживань та реакцій.
З сучасної науки про функції центральної нервової системи ми знаємо, що наслідком зустрічи й рівноваги двох протилежних нервових процесів роздратування або збудження, становище різних місць у півкулях уявляє ясну хвилюватість, так часом, як і простором. У зв’язку з цим здається за дуже важливе, в яку фазу цих хвилювати вагань потрапить дане слово-побудник. Певна річ, що відповідна реакція, так змістом, як часом своєї появи, буде різна, залежно від того, чи потрапить це збудження на нервову систему, яка є в стані зворушення або гальмування з початку, в середині або наприкінці кожного з цих станів. Взагалі, треба визнати, що за асоціативного експерименту весь час має місце боротьба домінант.
Даючи щоразу нове слово-побудник, ми намагаємося весь час знищити домінанту, яка зараз утворилася в обслідуваного через попередні побудники; утворене тоді нашим побудником збудження або йде на користь уже існуючої домінанти, зміцнюючи її, або стає до боротьби з нею, витрачаючи на це всю свою силу, або перемагає її, або, нарешті, виявляє незалежну дію, потрапляючи на індиферентний період. За всіх цих випадків реакція буде різна, так змістом, так часом своєї появи й залежатиме від особливостей: 1) побудника, 2) обслідуваного, 3) попереднього стану й, нарешті 4) фази загальної хвилюватої зміни збудження й гальмування, яка є властивою діяльности нашого центрального нервового апарату. Обрахунок всіх цих моментів і мусить бути за чергове завдання всіх дальших робіт у цій галузі.
З третім та четвертим моментом є найбільше сполучені вже зазначені нами явища індукції.
За таких обставин, за наявности таких взаємовпливів, комплексної реакції набувають іншого значіння, ніж їм звичайно вдається. Вони увіходять також у загальний процес і підлягають його певній динаміці, а через те їх повинно розглядати не тільки зокрема, але в контекстові зі всією рештою даних експерименту; на тлі єдиного сполученого процесу вони є лише акцент, який потрапляє на той чи інший період, розгортання цього процесу. Комплексні слова-побудники, підлягаючи в загальному потоці вищої нервової діяльности провідним рефлексологічним законам збудження, гальмування, індукції й домінанти, і собі значно впливають на рух рефлексологічних процесів, акцентуючи чи процес гальмування, чи процес збудження, залежно від того стану, в якому знаходиться центральна нервова система обслідуваного часом їхнього впливу, і таким чином ламаючи правильний рух індукції. Цей вплив слів-комплексів відбивається і на кривій вищого нервової діяльности підчас асоціятивного експерименту [1]. Злегка хвилювата в звичайних умовах ця крива губить свій характер за впливом комплексних слів-побудників, стаючи занадто нерівною, повною високих горбків, які відповідають забарним періодам загальмування, чергують з ледве помітними горбками, що визначають випадки швидкого гальмування (див. крива №1, іспит Н.). Слідом за гострим гальмуванням діяметрально-протилежна йому фаза, фаза збудження, завдяки явищам індукції, часто бува нижче звичайного рівня (див. там же). Увесь характер кривої в подібних випадках нам каже про зламання викликаної комплексними побудниками правильної індуктивної діяльности. У другому експерименті, призначеному репродукції, ця викликана словами-комплексами буря звичайно вже затихає, й крива другого досвіду вже має свій звичайний легко хвилюватий характер. (Див. крива №2, ісп. Р.) Але частенько бувають випадки, що певні слова-комплекси продовжують впливати на індуктивну діяльність центральної нервової системи обслідуваного не лише підчас другого, але й підчас третього досвіду, міняючи відповідно й криві цих досвідів. (Див. криву №1). Вплив комплексів побудників іноді простягався й на четвертий досвід з визначенням слів-побудників, збільшуючи час реагування обслідуваного на пропоноване йому завдання. (Та ж крива №1). Але в цьому четвертому досвіді вплив слів-комплексів часто вже в значній мірі послаблюється поступовим призвичаянням до них обслідуваних, з одного боку, й новим установленням обслідуваного в цьому досвіді, з другого боку. (Див. криву №3, ісп. Г.).
Діяльність обслідуваних ламалася не лише комплексними словами. Бувши занадто чулим за власною істотою індуктивний апарат чутливо реагує на кожну відміну в обстанові досвіду і нормальний рух індукції залежить від низки, так біологічних, як соціяльних чинників, що впливають на вищу нервову діяльність обслідуваних. Завдяки надзвичайній чутливості індуктивного апарату, часто буває дуже важко диференціювати вплив на індуктивну діяльність комплексових слів-побудників від інших різноманітних впливів, що попереджують слово комплекс, або йдуть за ним. (Кр. №1).
Крім комплексових слів-побудників на рух індуктивних процесів обслідуваних часом наших досвідів дуже впливав взагалі зміст подиноких слів-побудників, чи полегшуючи, чи заважаючи позитивній індукції. До чього треба зауважити, що у старшої групи наших обслідуваних ми спостерігали пересічно більшу залежність індукції від змісту поодиноких слів-побудників, ніж у молодшої. Тоді, як представники молодшої групи периблизно ОДНАКОВО легко чи трудно плили по одиноких словах-побудниках, між представників старшої групи частіше спостерігається нерівність реагуваня на поодинокі слов-побудники, що вона частенько тривала протягом всіх чотирьох досвідів.
Це більше діференціювання індуктивним апаратом старшої групи поодиноких слів-побудників залежить, здається, від двох грунтовних причин, а саме: від сполученої з віком меншої гнучкости індуктивної діяльности взагалі й від більшого життєвого досвіду цієї групи, порівнюючи з молодшими обслідуваними. Більший життєвий досвід старшої групи сприяє взагалі більшому диференціюванню сполучальних зв’язків між поодникими слвами побудниками, з одного боку, й більшому сполученню комплексових слів у обслідуваних, з другого. (Порівняй перші три криві №№ 1, 2 й 3 з рештою №№4 та 5 (іспит. Ф. та Ш.)
Порівнюючи індуктивну діяльність наших обслідуваних різних зростових угрупувань, ми повинні були спостерегти вплив зростових властивостей індивіда на рух його індуктивних процесів.
Вік наших обслідуваних хитався між 18 та 40 роками. Коли ми поділимо всіх обслідуваних за віком на дві головні групи, а саме групу від 18 до 25 років (55.7% всіх обслідуваних) та групу від 25 до 40 років (44,3%), ми побачимо, що у молодших обслідуваних за всіх чотирьох іспитів сполучально-рефлекторна діяльність минає швидче, ніж у їх старших товаришів. Проте, порівнюючи поодинокі види іспитів, ми упевнимося в тому, що різниця швидкости утворення сполучальних зв’язків між зазначеними зростовими групами обслідуваних далеко не є однакова за всіх спроб:
Молодша група (потайний період) Старша група (потайний період)
1-й іспит 1,3 сек. 2,7 сек.
2-й 1,2 2,1
3-й 2,1 2,3
4-й 3,2 3,5
Наведена таблиця показує, що найбільша різниця швидкости утворення сполучальних зв’язків між двома зростовими групами виявляється в перших двох іспитах, які вимагають саме швидкости реагування, що залежить від більшої чи меншої рухливости індуктивного апарату в осіб даного зростового періоду. Щодо останніх двох іспитів, вони своїм характером, відрізняючися від перших, вимагають від обслідуваного вже складнішої синтетичної та аналітичної діяльности, сполученої з повільнішим реагуванням на показаний побудник. Тут різниця швидкости рефлекторної діяльности між обома зростовими групами є мізерна, як видко з таблиці. З цим повільнішим темпом праці легко справляється й старша група обслідуваних, що має менш гнучкий індуктивний апарат.
Зупинімося зараз на виясненні питання про пересічний час утворення сполучальних зв’язків зазначених нами чотирьох іспитів.
Пересічний час за першого іспиту в усіх обслідуваних рівний 2,1 сек., за другого – 1,8 сек., за третього – 2,2 сек., і, нарешті, за четвертого – 3,3 сек. Таким чином, найшвидшим за часом із усіх пропонованих нами іспитів є репродуктивні процеси, а найзабарнішими ті, що сполучені з складним завданням – дати визначення даного слова-побудника. Цей факт є цілком зрозумілий, бо за другого досвіду підчас репродукціх спробованому вде утворилося певне ставлення до всього характеру досвіду, а також і до поодиноких слів-побудників; завдяки тому, вся сполучальна діяльність минає протягом спроби в умовах, полегшених прокладеними шляхами.
Коли всіх обслідуваних за швидкістю реагування поділимо на 10 груп, ми побачимо таку картину:
Наведена нами таблиця ясно показує, як збільшується поступово потайний період рефлексу в залежності від пропонованого обслідуваному завдання. У найлегшему іспиті, а саме у другому, ми маємо найкоротший потайний період між 0,5 та 1 сек., що його в інших важчих спробах ми зовсім не зустрічаємо. Навпаки, в останньому найважчому іспиті нароста відсоткова кількість відповідей з таким довжелезним потайним періодом, якого в інших легших іспитах не спостерігається. Крім того, тоді як максимум відповідей на перший, другий та третій іспит має 1,5-2 сек., максимум відповідей на останній найважчий іспит, що вимагає визначити слова-побудники, має потайний період 2,5-3 сек. Коли ми сполучимо в усіх спробах відповіді з потайним періодом від 0,5 до 2,5 сек., з одного боку, й відповіді з потайним періодом вище за 2,5 сек., то ми побачимо таку картину:
Потайний період 1 іспит 2 іспит 3 іспит 4 іспит
Від 0,5 до 2,5 сек. 78% 80% 75,3% 20%
Від 2,5 сек. 22% 20% 24,7% 80%
Остання таблиця нам очевидячки показує, що з усіх наших чотирьох іспитів перші три іспити надають індуктивному апаратові обслідуваних, здається, майже однакові за їхньою трудністю вимоги; тоді як четвертий іспит є тестом багато значнішої трудности, що й виявляється насамперед гострим подовженням потайного періоду рефлексу обслідуваних.
Порівнюючи в процеси репродукції швидкість рефлексів та поодинокі слова побудники в тих випадках, коли обслідуваний, відповідаючи, точно репродукував вимовлене ним у першому досвіді слово з тими випадками, коли, відповідаючи на повторне йому слово-побудник він казав нове слво, ми повинні спостерігти, що пересічно швидкість сполучень не залежить від того, чи обслідуваний репродукує свою відповідь, чи користується для відповіди з нових мовних рефлексів. Так, обслідувані з великими відсотками репродукції в однаковій кількості траплялися між осіб с швидким темпом рефлекторної діяльности рівно, як і між осіб с повільним темпом. Таким чином, безпосередньої залежности між відсотком репродукції й швидкістю виникання рефлексу на слова-побудники, здається, немає. Наведімо деякі приклади, що достатньо ілюструють це положення.
№№ обслідуваних % репродукції Потайний період рефлексу
30 70 1,4 сек.
41 63 2,6
43 7 1,4
46 3,3 5,0
48 83 1,7
Наведені нами числа малюють дійсно занадто строкату картину взаємовідносин між відсотком репродукції й швидкістю рефлексу, яку ми одержали в наслідок наших досвідів.
Взагалі пересічний відсоток репродукції в наших досвідах рівний 18, це показує, що в надзвичайній більшості випадків обслідувані відповідали на слово-побудник другим словом. Коли ми звернемося до переведеного разом з об’ективним досвідом суб’ективного допиту обслідуваних, щодо переживань протягом іспиту, ми повинні будемо зауважити: в обслідуваних дуже часто спостерігалося, що відповідаючи на слово-побудник, вони трудно стримували поривання повторити колишнє слово; проте, з невідомої причини найчастіше душили це поривання, кажучи нове слово; і в рідших випадках повторяли колишнє слово. Дуже можливо, що зазначеною боротьбою між поодинокими домінантами значно з’ясується те явище, що пересічно швидкість рефлексів у тих випадках, коли ми маємо справу з репродукцією, не відрізняється від випадків, де репродукції ми не маємо.
Порівнюючи швидкість утворення сполучальних зв’язків в усіх чотирьох іспитах, ми бажали виявити, чи є яка-небудь залежність швидкости виконання обслідуваним одного завдання зі швидкістю виконання іншого. Щоби відповісти на це питання, ми рішили насамперед порівняти швидкість утворення сполучальних зв’язків в інших спробах. Для того ми поділили всіх обслідуваних на три головні категорії залежно від швидкости сполучень у першому іспиті: в першу категорію увіходили індивіди, що у них потайний період рефлексу був рівний 1-2 сек.; у другу категорію з потайним періодом 2-3 сек., й, нарешті, в останню категорію з потайним періодом ще більшим понад 3 секунди.
Всім означеним категоріям відповідала певна швидкість утворення сполучальних зв’язків у наступних спробах. Нижчезазначена таблиця нам дає докладнішу уяву цієї відповідности:
Перша спроба Друга спроба Третя спроба Четверта спроба
1,53 сек. 1,47 сек. 1,83 сек. 2,81 сек.
2,29 1,98 2,60 3,71
4,86 2,53 3,0 4,7
Наведені цифри визначають пересічну швидкість появлення рефлексів у кожній із зазначених категорій. Одержані нами дані розповідать нам про те, що певній швидкості рефлекторної діяльности в першій спробі з швидким називанням першого-ліпшого слова відповідає також певна швидкість рефлекторної діяльности в усіх інших спробах. Коли якийбудь індивід швидко реагує на пропоновані йому побудники в першому іспиті, він, звичайно, швидко реагує на пропоновані йому побудники й у наступних спробах; до того швидкість реакціїї відміняється лише залежно від складности даної спроби.
Той спробуваний, який був, щодо швидкости утвроення сполучальних зв’язків поперед своїх товаришів у першій спробі, звичайно був поперед них і в наступних спробах, бо взагалі швидкість його індукції, властива йому в даному виді рефлекторної діяльности, хиталася лише залежно від складности даної спроби й підготовки до неї даного індивіда й не відмінялася грунтовно. Із даного правила були деякі винятки, й індивід, що виявив більшу швидкість рефлекторної діяльности в першій спробі, опинявся поза других в інших спробах; але це були лише винятки, а цифри пересічні тільки стверджували здобуті нами дані. Таким чином, швидкість реагування обслідуваного на даний побудник залежала так від індивідуальної властивости рефлекторної діяльности даного обслідуваного, від рухливости його індуктивного апарату, як від складности самого побудника, що його пропонує експериментатор. Що менше є рухлива індукція обслідуваного, за всіх інших рівних умов, то повільніша його реакція на побудника; що складніший є побудник, то за всіх інших рівних умов забарніша реакція спробуваного. Проте, переглядаючи дані, що торкаються поодиноких обслідуваних, ми звернули увагу на те, що швидкість реагування залежить не лише від індивідуальних властивостей індуктивного апарату обслідуваного й більшої чи меншої складности побудника, але й від деяких інших властивостей вищох нервової діяльности спробованого. Наприклад, крива праці кожного спробуваного в окремих спробах, щодо швидкости реагування за випадків дуже незвичайних залишилася рівна від самого початку спроби до її закінчення, і тип його праці найчастіше нагадував собою тип праці, що ступнево загальмовується або розгальмовується за КРЕПЕЛИНОМ (див. перший іспит у Г., третє у Р.). У інших обслідуваних рефлекторна діяльність минала швидче спочатку спроби й повільніше наприкінці чи, навпаки, у інших рефлекси були забарніші спочатку й швидчі наприкінці. Таким чином, швидкість рефлекторної діяльности обслідуваного залежала не лише від індивідуальних властивостей його індуктивного апарату, але й від того, до якого із зазначених типів належав обслідуваний, а також від того, чи виміряли ми швидкість його рефлекторної діяльности протягом першої чи другої половини експерименту. Коли ми звернемося до кожної з наших чотирьох наступних спроб, ми побачимо, що тип праці, який гальмується й розгальмовується, трапляється у нас неоднаково часто за всіх чотирьох спроб.
Спроба 1 Спроба 2 Спроба 3 Спроба 4
Загальмування 45% 58% 55% 36%
Розгальмування 55% 42% 45% 64%
Наведена нами різниця насамперед вказує на те, що той самий обслідуваний в залежності від характеру спроби був за тип, що або ступнево гальмувався, або ступнево розгальмовувався. Коли ми звертаємося до поодиноких видів спроб, і порівнюємо властиву цим видам пересічну швидкість рефлекторної діяльности з відсотковим відношенням між типами праці, що гальмуються й розгальмовуються, ми одержимо такі характеристичні дані. Як ми вже бачили, спроба друга до репродукції дає нам пересічно найбільшу швидкість рефлекторної діяльности обслідуваних, а саме, потайний період рефлексу в цій спробі був рівний 1,8 сек. Щодо четвертої спроби до судження, тут ми спостерігаємо найменшу швидкість, а саме 3,9 сек. Одночасно в найлегшій для обслідуваного другій спробі тип праці, що гальмується, трапляється найчастіше; одночасно в найважчій четвертій спробі цей тип трапляється найнезвичайніше. Зворотну картину ми маємо відносно типу, що він ступнево розгальмовується; він найчастіше трапляється в четвертій спробі й на незвичайніше в другій. Наведені нами дані лише показують нам виразну біологичну здібність індивіда пристосовуватися, що завдяки їй він забарює темп праці х її початку, коли має справу з важчим завданням і цього не робить, коли праця є йому приступна. Завдяки цьому, у випадку завдання мало присупного силам індивіда, спочатку спроби ми маємо реакцію забарну, яка лише ступнево вирівнюється щодо швидкости. Ще завдяки тому, що завдання є важким індивідові, він напружує всі сили своєї вищої нервової діяльности, щоби розв’язати завдання; через те процес збудження набуває значного ступеня й приробне поступове згасання цього процесу рефлекторного збудження настає значно пізніше, а через не відбивається на другій половині кривої й, таким чином, дозволяє цій кривій зберегти до самого закінчення спроби свій розгальмовуючий характер.
Другій рядок наведеної нами таблиці показує: що важча була спроба, то частіше траплялися спробувані типу праці, що розгальмовується. Ось, наприклад, у другій спробі, для якої є характерною найбільше швидкість сполучальної діяльности обслідуваних, тип праці, що загальмовується, трапляється найчастіше, а саме, у 58% випадків. Коли ж ми торкнемося четвертої спроби, що в ній спробуваному доводиться мати справу вже із складнішими видами вищої нервової діяльности, коли йому доводиться давати визначення кожному слову-побудникові (а це вимагає синтетичної й аналітичної діяльности, яка більше розвинена, також більшого життєвого досвіду), зазначений тип, який ступнево загальмовується, трапляється рідше, й, навпаки, частіше в 64% випадків трапляється тип, що ступнево розгальмовується. Переглядаючи дані четвертої найважчої спроби, ми проте бачимо, що далеко не всі індивіди відзначаються забарною реакцією спочатку спроби й, навпаки, іноді індивіди, які характером своєї праці у перших трьох спробах належать до типу, що ступнево загальмовується, в четвертій спробі, міняють тип своєї праці: це трапляється лише в 4% всіх випадків. Найчастіше трапляються обслідувані, які в перших трьох спробах є типами, що ступнево загальмовуються й лише в четвертій спробі тип їхньої праці змінюється на той, що ступнево розгальмовується – 17%. Слідом за цим іде частотою своєю тип обслідуваного, що ступнево розгальмовується у всіх чотирьох спробах – 12%. Далі йде тип обслідуваного, що ступнево загальмовується у всіх чотирьох спробах – 10%. Слідом за цими типами реагування, що найчастіше трапляються в спробах, ідуть змішані види, що вони в інших спробах мають один тип реагування, а в інших другий тип.
Коли зараз ми порівняємо підхід до обслідуваного тестової психології з підходом, який здійснює сучасна рефлексологія, ми найкраще можемо прирівняти різницю між ними до різниці між демонстрацією туманних картин та демонстрацією кінематографічних фільм. В першому випадкові перед нами проходять лише поодинокі моменти, поодинокі епізоди, якы найкраще характеризують те, що ми бажаємо уявити; в другому випадкові між усіми цими характерними моментами встановлюється низка поступових та непомітних переходів; до того, один образ у такому ступені впливає за наступний, і в свою чергу залежить від попереднього, що все нам уявляється, як єдиний безперервний процес.
Розглядаючи наведені нами для ілюстрації криві, у нас виникає питання: чому не в усіх випадках хвилюватість спостережних нами процесів виявляється однаково ясно та виразно? На це питання ми дозволимо собі відповісти словами ПАВЛОВА. «Увесь нами одержаний матеріял, каже Павлов, більше або менше одностайно свідчить, що відміна зворушливости різних місць кори за впливом зовнішніх роздратувань відбивається хвилями, якщо до часу на тотожньому місці, якщо до простору на різних місцях того ж часу. І це не повинно здаватися за несподіване, раз ми маємо безсумнівні факти з одного боку руху нервових процесів, з другого – їхньої взаємної індукції. Залишається тільки великим питанням загальне точне правило, за яким це діється; чому одного разу виявляється хвилюватість, другого разу її нема; чому в одних випадках позитивна індукція попереджує гальмування, яке розповсюджується; у других випадках тої індукції не видко й таке інше? Зараз ми стоїмо перед безладною різноманітністю фактів, але матеріял, що є в наших руках, дозволяє зробити висновки, що ця різноманітність обумовлює співучасть трьох чинників. Це особливі типи нервових систем наших експериментальних тварин, фази встановлення нових стосунків у корі під впливом зовнішніх побудників і, нарешті, види установлення».
До цього від себе ми могли б додати ще одну думку, яка висвітлила б нам причину, чому ми не завжди маємо змогу виразно констатувати хвилюватість у зміні явищ збудження й гальмування.
Можливо припустити, що в деяких із наших випадків ця зміна явищ збудження гальмуванням чи навпаки цілковито здійснюється не в формі словесної реакції, а якою-небудь іншою лінією, наприклад, у формі міміко-соматичнних реакцій (почервоніле чи зблідле обліччя, рух та інше). Треба гадати, що це, хоч і приєднується частенько до словесних реакцій, але все ж у чистому виді зустрічається порівнюючи рідко, бо вся енергія нервової діяльности через свій загальний напрямок намагається, звичайно, здійснитися одним уже прокладених шляхом; проте, не виключена можливість непростих обхідних шляхів. У цих випадках та чи інша ланка може тимчасово нібито усуватися з безперервної низки зв’язаних між собою сполучень: певніше – вислизнути з обсягу нашої уваги, щоб знову почати діяти колишнім звичайним уже прокладеним шляхом при вимовленні нового слова-побудника.
Резюмуючи все вищенаведене, ми приходимо до таких висновків:
- Розглядаючи процеси вищої нервової діяльности, что то об’єктивне фізіологічне їх вивчання, чи психологічне їх розглядання, потрібно завжди мати на увазі обумовлену хвилюватою зміною явищ збудження й гальмування явищами індукції й домінанти злютованість всіх поодиноких моментів цих процесів.
- Асоціятивний експеримент, що розглядається з рефлексологічного погляду, як процес утворення сполучально-рефлекторних зв’язків, неможна вивчати поза вищезазначеними основними законами.
- Асоціятивний експеримент, хоч і штучний, є єдиним цілим, і його повинно розглядати, як цілокупний процес. Кожну окруму ланку в експерименті неможна розглядати поза впливом на неї попереднього побудника.
- Побудник інакше чинить за експерименту залежно від того, на яку фазу стану вищої нервової діяльности він припадає.
- Комплексові реакції, крім їхнього безпосереднього значіння, повинно розглядати в контекств зо всіми іншими умовами процесу.
- Через вищезазначені умови комплексової реакції можуть не відбиватися на реактивному часі, не загублюючи від того своєї принципової значимости.
Par Prof. E. CHEVALEF.
DE L`INFLUENCE DES PROCESSUS INDUCTIFS SUR LE COURS ET LE CARACTERE DE L`EXPERIMENT ASSOVIATIF.
1. A l`examen des processus de l`activite nerveuse superieure que ce soit dans un but d`etude physiologique ou psychologique il faut avant rour avoir en vue l`unite de tous les moments particuliers sw ces processus d`ependante de l`unite des lois reflexologiques fondamentales (changement ondulatif des phenomenes d`excitation et d`enrayement, induction et dominante).
2. L`expreriment associatiff examine au point de vue reflexologique en tant que processus de formation des reflexes associatifs, ne peut etre etudie en dehrs des lois fondamentales sus-mentionnees.
3. L`experiment associarif malgre son caractere artificiel presente cependant un seuk tout et doit etre etudie comme processus indivisible. Chaque chainon dans l`experiment ne peut etre separe de l`influence exerce sur lui par les excitations precedantes.
4. L`ecitant agit autrement au cours de l`experiment selon la phase dans laquelle se trouve l`activite nerveuse superieure au moment de l`excitation.
5. Les reactions «complexes» outre leur importance directe doivent etre aussi examinees dans l`ensemble des autres conditions du processus.
6. Les reactions «complexes» en vertu des conditions cidessus peuvent ne pas influencer le temps reactif mais ne perdent pas pour cela leur importance primordiale.
Авторська примітка:
1. Цю криву ми складаємо на підставі даних, що торкаються реактивного часу.