Найбільш імовірно, що автором цього нарису є дружина вченого, Євгенія Шевальова. На початку 1960-х років вона доклала великих зусиль для організації родинного архіву та збереження пам’яті про Євгена Олександровича. Невеликий текст дає уявлення про життя, характер та цінності батька, Олександра Марковича Шевальова. При цьому майже немає інформації про матір – у своїх мемуарах Євгенія Никодимівна скаржилася, що Віра Василівна спершу поставилася до неї вороже і лише народження сина змінило це ставлення.
Дуже цінною є вказівка на те, що народження Євгена Шевальова могло плануватися як компенсація неминучої смерті попередньої за порядком дитини – Микити, який вже «згасав від туберкульозу та психічного захворювання». Оскільки на момент смерті Микиті було 15 років, можна зробити висновок, що він народився кількома роками пізніше, ніж старші сини Володимир (1862-1914) та Микола (1864-1929). Можливо, йдеться про 1865 або 1866 рік.
Час народження Клавдії Шевальової невідомий. Документи про її освіту дозволяють припустити, що вона з’явилася на світ близько 1870 року. Таким чином, різниця між Євгеном та останнім сиблінгом в родині Шевальових становила орієнтовно 8 років, тоді як старші діти народжувалися з проміжком у кілька років. Це також свідчить про можливу роль Євгена як замінника Микити. У юнацькому віці ця аналогія могла бути підкріплена тим, що він також захворів на туберкульоз.
Зрештою, не виключено, що внаслідок такого зміщення ролей у Євгена Шевальова сформувалося «упередження виживання», яка вплинуло і на вибір професії психіатра-психопатолога.
Євген Шевальов з родиною. Внизу праворуч – батьки, Олександр Маркович та Віра Василівна. Посередині брат Микола з дружиною та дитиною. Позаду зліва – Євген, зправа – Клавдія. Інші люди невідомі.
_________________________________
В пасмурное февральское утро 1878 года (февраль самый холодный месяц в Одессе) в семье помощника делопроизводителя Одесской городской управы Александра Марковича Шевалева родился пятый ребенок. Мать его Вера Васильевна, урожденная Шимановская, была уже немолодой женщиной. Родителям было ясно, что это их последний ребенок. Они старались дать детям образование, воспитать их людьми в подлинном значении этого слова.
Александр Маркович – воспитанник Московского сиротского лицея, всю жизнь мечтал о настоящем образовании, которого он не получил в этом лицее и старался пополнить самообразованием. Поклонник Вольтера и Руссо, он вынужден был мириться с унизительным положением мелкого чиновника последнего класса. Чин титулярного советника пожалуй ограждал только от побоев. Материальное положение семьи было трудное. Жалованья у отца, конечно, не хватало. Приданное дочери бессарабского помещика Веры Васильевны давно было израсходовано и она, чтобы как-то помочь семье, сдавала комнаты и углы на небольшой загородной даче. Однако двое старших сыновей успешно учились, а дочка получила хорошее домашнее образование. Казалось, что их будущее уже как-то определилось. Но что ждет их последнего ребенка? Через несколько дней после рождения его крестили, дав имя Евгений.
«Евгений в переводе с древне-греческого значит благородный» – говорил Александр Маркович в раздумье. Из пяти детей его волновала больше всех судьба двух – новорожденного Евгения и другого любимого, но тяжело больного сына Никиты, угасавшего от туберкулеза и психического заболевания в психбольнице у Кишинева.
Вскоре после рождения сына Евгения Александр Маркович в одну из бессонных ночей написал стихотворение:
«Молю Творца, чтоб сын мой Женя
Прожил бы счастливо свой век,
Чтобы умом опередил он время
А сердцем был всегда он человек».
Александр Маркович не был поэтом, но он (особенно в молодости) писал стихи «для себя», никому не показывая их. Он был страстным поклонником Н. В. Гоголя, рассказывая детям о единственной встрече с ним в последние годы жизни писателя.