Нарис письменника Любомира Дмитерка (1911-1985), присвячений пам’яті Володимира Шевальова і опублікований вже по смерті останнього. З передмови випливає, що Шевальов був знайомий і захоплювався творчістю багатьох українських літераторів, включно з Максимом Рильським та Миколою Бажаном. Це є одним зі свідчень справжнього інтернаціоналізму родини Шевальових – для значної частини російської інтелігенції загалом не властивого.
У художній частині твору, ведучи розповідь від особи Володимира Шевальова, Дмитерко розповідає про важку роботу медиків Інституту Філатова під час оборони міста у серпні-жовтні 1941 року.
ВАЖКІ ДНІ І НОЧІ ОДЕСИ
Кожен спогад з героїчної одіссеї Вітчизняної війни дорогий нашим серцям, особливо тоді, коли це стосується людей, які заслужили визнання і вдячність народу. До таких осіб належить видатний український вчений-офтальмолог, заслужений діяч науки, доктор медичних наук, професор Володимир Євгенович Шевальов. Читачам «Вітчизни» це ім’я відоме із «Сторінок спогадів» Миколи Бажана. Описуючи тяжку недугу свого грузинського побратима Симона Чіковані, Микола Платонович згадує про молодого лікаря, який прибув до Тбілісі, щоб оглянути вмираючого поета. На жаль, у даному випадку і наука, і майстерність здібного офтальмолога були безсилі.
Та сотні, може, й тисячі людей врятував учень академіка В. П. Філатова лікар-чудотворець Шевальов, працюючи в рідній Одесі, керуючи спеціальними загонами по боротьбі з трахомою в різних районах Туркменської РСР (1938 рік), на війні та після неї
Якось я зустрівся з В. Є. Шевальовим у Колонному залі Київської філармонії на вечорі пам’яті Максима Рильського. Професор розповів мені про багаторічне знайомство з Рильським та іншими письменниками, про свою одеську юність, коли приятелював з Іваном Микитенком – теж за освітою лікарем.
Не переказуватиму багатий на події життєпис мого доброго, незабутнього друга. Скажу лише, що після евакуації Севастополя, де очолював групу очної хірургії у Чапаєвській дивізії будучи водночас головним офтальмологом Приморської армії. Рятував людей до останньої хвилини, коли вже не можна було вибратися з палаючого, захопленого фашистами міста. Вирвавшись з полону, зв’язався з партійним підпіллям, сам поранений, подавав лікарську допомогу підпільникам. Помер у березні 1978 р. (на 68-му році життя) у Києві, де обіймав посаду головного офтальмолога Міністерства охорони здоров’я УРСР та завідував кафедрою очних хвороб Інституту вдосконалення лікарів.
У тому ж 1978 році постановою Ради Міністрів України ім’я професора В. Є. Шевальова надано клініці очних хвороб Шостої київської лікарні.
А всі клініки країни користуються результатами плідних наукових досліджень талановитого вченого, які збагатили радянську офтальмологію теоретичними знаннями та практичними методами лікування багатьох очних недуг.
…На ще недавно гамірному Пролетарському бульварі було незвично пусто. Купи всякого мотлоху лежали на широких тротуарах, на скопаній і побитій бруківці, на барикадах. За химерними узорами штахетів стояли мовчазні красиві будинки санаторіїв, і спалахи віддалених пострілів відбивались у розбитих шибках. Вирви од вибухів снарядів, повалені телеграфні стовпи й обірвані проводи завершували картину занедбаності й запустіння.
Минав третій місяць оборони Одеси. Як завжди в кінці вересня, полум’яніли жовтим і червоним листям каштани, ледь починали жовтіти акації, а на забутих і порослих травою газонах ще цвіли айстри і сальвія. Вдень здавалося, що місто спустіло. Промчить, петляючи між вирвами та купами каміння, газик, пройде загін піхоти, коли-не-коли з’явиться поодинокий обережний пішохід, і знову тихо та безлюдно. Безугавно, то посилюючись, то затихаючи, гуде близький фронт. З гулом і свистом пролетять з крейсера «Коминтерн», що стоїть на рейді, важкі снаряди, з’явиться ворожий літак – і повітря здригнеться від залпу невидимих батарей десь зовсім поруч, і знову тиша. Особлива, напружена тиша фронтового міста. Велична будова інституту Філатова, що мовби притулилася до морської кручі, теж здається спустілою і занедбаною.
Вночі місто оживає. З порту на передові йдуть танки, війська, штабні і санітарні машини, тягнуться колони вантажних автомобілів. У темряві осінньої ночі ледь видно сині вогники фар чи світіння цигарки, яку прикривають долонею.
Чути обережні, приглушені голоси, шум моторів, брязкіт танків і артилерії. Уночі фронт уже не гуде, а гримить, рокоче. Гучно лунають постріли гармат, тріскотять кулемети, глухо, з якимсь особливим хлопанням вибухають міни. Небо безперестану палає загравою од вибухів і ракет, від чого на землі стає ще темніше. Стиха дзеленькаючи, повільно рухаються темні вагони трамваїв. На цих трамваях, на грузовиках, на санітарних машинах уночі підвозять поранених. Оживають мовби замерлі вдень будинки лікарень і госпіталів. Іде велика, напружена робота. Кожний поранений боєць чи мешканець міста – це наша радянська людина, для врятування якої треба зробити все. Усе, що вимагає обов’язок, а обов’язок, за висловом Луї Пастера, кінчається там, де починається неможливе.
На війні кожний день такий багатий, такий насичений, що час оцінюється якось особливо, не так, як звичайно. Зараз кінець вересня, а вчинили напад на нас 22 червня, та стільки подій сталося за цей час у житті нашої країни і в моєму особистому житті, що здається – проминули роки. Початок війни, евакуація академіка В. П. Філатова з групою співробітників, поранення його заступника М. Я. Тиваровського, сліпі, що залишились і яких нікуди відправити. Я тимчасовий директор цього інституту, а потім начальник організованого на його основі великого військового госпіталю. Лікарів не вистачає. Частина поїхала з Філатовим, частина пішла на фронт, а були й такі, котрі дезертирували, зберігаючи свої шкури і своє дрібне особисте благополуччя. Поранених привозять з потрощеними руками й ногами, з ранами в черепі, животі і грудях, а в госпіталі лишились тільки «чисті» очні хірурги, які встигли забути багато чого із загальної і військово-польової хірургії. У нас маленькі очні ножики і пінцети, зовсім непридатні для таких великих операцій. Так! Це вже минуло, і минуло давно – мимоволі думав я в той час.
Потім з’явилися інструменти, до нас на допомогу прийшли військові хірурги Вайсберг і Черніговський з групи медичного підсилення, але найдовше від усіх пропрацював і більше від усіх дав користі госпіталю старший лікар Лев Миколайович Ліпкін. Його ім’я і зараз відоме нашим морякам. Він багато років до і після війни працював у хірургічному відділені Одеської лікарні моряків, а під час оборони міста – у нашому госпіталі.
Швидко переключились на загальну хірургічну роботу і наші окулісти. Мені і Ользі Павлівні Афанасьєвій, хірургам у минулому, було легше, іншим важче, але на війні час не жде. Уже з перших днів оборони Одеси я зрозумів, що там, де боротьба з ворогом стає загальнонародною справою, коли кожний житель готовий віддати все і навіть саме життя для захисту рідного міста, не повинно бути нездоланних труднощів. Разом зі мною у госпіталі працював мій батько, старий професор-психоневролог Євген Олександрович Шевальов, і молодший брат (тоді ще студент-біолог) А. Є. Шевальов. Незабаром прийшли й інші: професор І. М. Срібнер і заслужений професор М. К. Лисенков. З останнім приключилась смішна і водночас сумна історія. Відомому радянському хірургу було 76 років, та коли почалася війна, він з’явився у санітарне управління армії з пропозицією направити його на будь-яку роботу – туди, де він зміг би бодай хоч трохи прислужитися своїй Батьківщині. Не знаю, до кого він безпосередньо звернувся, але, мабуть, натрапив на чиновника, який навіть не чув ні про знання, ні про досвід цього видатного вченого. Запитавши у Лисенкова про військовий квиток і з’ясувавши його вік, чиновник розсміявся і запропонував старому «не морочити нікому голови і сидіти вдома». Пригнічений і ображений Лисенков сидів удома, не спускаючись у сховище навіть під час повітряних нальотів. Дізнавшись про цю історію від батька, я поїхав до Лисенкова і запропонував йому спостерігати роботу молодих лікарів госпіталю і керувати ними, на що він захоплено погодився. Старий професор, чим міг, намагався допомогти нам у роботі і помер того сумного дня, коли ми залишали Одесу. Невдовзі у нас почав працювати один румунський лікар, евакуйований з окупованої Бесарабії. З’явилися й інші працівники. Багато мешканців близьких до госпіталю будинків приходили і пропонували свої послуги по догляду і обслуговуванню поранених, і треба відверто сказати, що більшість із них працювали самовіддано. Так з’явилися у нашому госпіталі мати і дочка Шарканські. Потім я дізнався, що матір убили фашисти, а дочка сховалась у мого батька в психіатричній лікарні, де під виглядом психічно хворої перебувала протягом усієї окупації у відділенні для «буйнохворих». Згодом вона закінчила медичний інститут і стала лікарем-психіатром. Усі, хто працював у госпіталі, крім кількох нас, військових, трудилися вдень і вночі, багато годин підряд, під обстрілом і бомбуванням, ясна річ, абсолютно безплатно.
…Темна, тривожна вереснева ніч 1941 року. Хутко й обережно бійці та добровольці виносять із темних трамваїв і машин поранених. Інколи їх дуже багато, підвозять протягом усієї ночі. Бувало, в госпіталі скупчувалося понад 500 поранених – моряки, піхотинці, артилеристи, прикордонники, а часто жінки, діти і старики, потерпілі при обстрілах і повітряних нальотах на місто. Багатьом з них потрібна термінова хірургічна допомога, інші могли трохи зачекати. Швидко заповнювалися коридори і палати філатівського інституту. В приймально-сортувальному відділенні поранених розподіляють, годують, миють, деяких напувають вином. Тут же робляться невідкладні перев’язки, ін’єкції, вливання. У великих і спеціально обладнаних операційних інституту працювати було неможливо, бо світло з великих вікон могло привернути увагу ворожих літаків. Тому операційні розташувалися на першому поверсі. Там було тихо. Старша операційна сестра Марія Тимофіївна Шендрик, як капітан, біля стола з інструментом і перев’язочним матеріалом керує роботою інших сестер. Це в минулому «очні» сестри, які швидко освоїлися із специфікою військово-польової хірургіх, молоді за тої пори і енергійні дівчата О. Ковальчук, Є. Моргунова, Є. Славинська та інші. Багато поранених, залишаючи Одесу, запам’ятали їхній турботливий догляд і багато хто був зобов’язаний їм життям.
Оперують відразу кілька хірургів. Лев Миколайович з бійцем, пораненим в живіт. Ольга Павлівна ампутує розтрощену руку, я борюся з кровотечею у пораненого в груди моряка. Вранці з’ясовується, що ми встигли прооперувати лише частину з доставлених поранених, і операції тривають цілий день, а вночі місто знову оживає. Знову привозять поранених, знову операції, перев’язки. Та ось прийшли судна, і – теж під прикриттям вночі – поранених евакуюють на Велику землю (так називали у відрізаній і оточеній Одесі всі не загарбані ворогом території нашої країни). Проводжаючи їх, ми мимоволі думали: «Прощайте, доблесні захисники Одеси! Чи зустрінемося ми знову у нашому красивому рідному місті?» Госпіталь 52/8 в інституті Філатова діяв до кінця оборони Одеси.
Вночі з 15 на 16 жовтня я з частиною особового складу госпіталю (усіх, хто працював у ньому, евакуювати не було можливості), залишив Одесу. Перед цим я зайшов до інституту. Поранених уже вивезли, і у великому будинку було порожньо і сумно. Тихіше гудів фронт, повільно рухались війська, що відходили до порту, і, як завжди, була прекрасна золота одеська осінь.
Відтоді минуло багато років і багато що забулося. Зруйнований і пограбований німцями інститут був відновлений і став ще більший і кращий.
Далеко за межі нашого міста і нашої країни полинула слава про цей чудовий «інститут світла». Хотілося б підкреслити і ту роль, яку відіграв наш інститут у тяжкі дні оборони міста. За приблизними підрахунками, через госпіталь пройшло декілька тисяч поранених, серед яких були уславлений снайпер Людмила Павличенко, легендарний полковник Осипов і багато-багато інших героїчних захисників нашого міста.